ЧОМУ ВЕЛИКОДНІ СВЯТА ПОВИННІ ОБ'ЄДНУВАТИ?

Впродовж останніх років в Україні фіксується збільшення випадків переходу релігійних громад із Московського патріархату до Київського. Така ситуація зумовлена, передусім, окупацією Російською Федерацією українського Криму та відкритою агресією на Сході нашої країни. Багато українців асоціюють УПЦ МП напряму з Кремлем, що, частково, має під собою підґрунтя. Однак нерідко зростання кількості парафій УПЦ КП відбувається фактично шляхом силового захоплення храмів та спричиняє конфлікти між парафіянами. Про законність таких дій говорити не доводиться, однак правоохоронці часто виступають просто спостерігачами цих процесів, не бажаючи втручатись у «релігійні» питання. Таких випадків було чимало й на Волині. Відтак, іноді у пересічних мешканців складається враження, що оголошено «Хрестовий похід», що переслідує за мету різними методами, у тому числі «вогнем і мечем», перевести громади під юрисдикцію «правильного» патріархату. Звісно, не можна заперечувати, що церковна організація УПЦ МП поширює духовний вплив і свідомо прив’язує українських вірян до міфу про Москву – Третій Рим. Так, Московський Патріарх, котрого згадують у молитвах вірні УПЦ МП українці, покриває злочинний режим Путіна, який розпалив війну на Сході країни. Однак, священик – найперше особа духовна. Тільки словом Божим, любов’ю та милосердям можна намагатися вирішити проблему. Натомість, мирські амбіції та політика, які нерідко присутні у наших ієрархів, – справжні джерела конфлікту. Найтривожніше те, що, поки православні «воюють» за першість, на Волинь почали просочуватися новітні релігійні організації, такі як Церква саєнтології та «язичники». Вони бачать, що між православними немає згоди та використовують це для поширення свого вчення, яке часто не має нічого спільного з духовністю. Українська історія мала багато прикладів релігійних протистоянь. І тоді лилася кров, тоді ділили владні повноваження, однак чи робимо ми у 21 столітті якісь висновки? Сьогодні, священики УПЦ КП на великі свята вітають душпастирів Римо-католицької дієцезії, відповідно, візити ввічливості здійснюють й всечесні отці з Римо-католицького храму Петра й Павла до Свято-Троїцького собору УПЦ КП. Чи можливі були такі стосунки у 17столітті ? – Ні, однак проходить час, змінюються умови і мир і спокій панує у душах вірян. Хочеться сподіватися, що невдовзі, віднайдуть слова порозуміння віруючі українських православних церков: УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ, УГКЦ, однак релігійний діалог можливий лише без політики. Переконаний, історія української церкви не повинна поповнюватися новими протистояннями. Сьогодні, як ніколи, слід подбати про духовне, віддати Богу – Боже, а Кесарю – Кесареве. Бо так учив нас Ісус – син Бога Живого.

Коментарі 1

3 + 8 =
Юлія, 07 Серпень, 14:55
Ті, що свою віру звіряють з Євангелями, переконуються, що православ'я - це древня форма відступництва від віри Христової і апостольської. Це - альтернативна релігія християнсько-язичницького марновінства і людьських передань, віри, яку не проповідував ні Христос не Його апостоли. Якщо в 1-му столітті нашої ери Андрій Первозванний приходив на Київські пагорбі і христив древніх киян-язичників у християнську віру, то це була ще чиста, (незмішана з язичницькими віруваннями) віра Христова. Через багато століть по тому князь Володимир "христив Русь" уже у спотворену, відступницьку віру змішану з поганськими забобонами і грецьку міфологію. Візантійське православіє - це не віра християнська, але, на превеликий жаль" лиди на свою біду керуються стадним інстинктом, який визначає їхнє буття. http://anti-orthodox.forumotion.me/f1-forum
Орфографічна помилка в тексті:
Щоб повідомити автору про помилку, натисніть кнопку "Відправити повідомлення про помилку". Ви також можете надіслати свій коментар.