• 09.02.2018 14:04

«Тато вмів вчасно підсунути мені потрібні книжки», - поет Павло Коробчук

Павло Коробчук – молодий український журналіст, поет, прозаїк, критик, лауреат близько двадцяти літературних премій. Також відомий як музикант та автор альбому «НОROBRO» (2016).

 

У мистецькому доробку Павла шість поетичних збірок і дві книги прози. Ще одним талантом Коробчука є майстерність на ниві літературного слему (сучасне літературне змагання, під час якого автори максимально артистично читають власні твори й борються за перемогу та визнання публіки), - пише ]]>KNK.media]]>.

 

 

- Павле, Ви досить багатогранна особистість: ще сьогодні в Києві читаєте власні вірші, а вже завтра граєте на барабанах на черговому фестивалі у Львові. Відразу виникає питання: як удається встигати все й усюди?

- Буквально щойно думав про те, як мені вдається все встигати. Головне - навіть не зціпити зуби й просто працювати, виконувати якісь завдання - важливо ввійти в темп. І, по-друге, вже маю певні напрацювання, якусь історію - літературну, музичну, відповідно мене досить часто запрошують на різні виступи та фестивалі. Порахував, що минулого року виступав шістдесят сім разів, це десь раз на п’ять днів. Тобто від мене залежить не так встигати все, як реагувати на різні пропозиції і контролювати реалізацію цієї своєї діяльності.

 

- Наскільки відомо, вперше Ви спробували себе в літературі досить рано й саме як прозаїк. Що стало поштовхом для десятилітнього хлопчика? Можливо, на цю стезю Ви стали саме завдяки батькові-поету?

- Фактично в літературу я ввійшов пізніше - уже у вісімнадцять-дев’ятнадцять років, коли виграв волинський творчий конкурс «Неповторність», а потім найпрестижніший конкурс для молодих поетів в Україні «Смолоскип». Але починав справді з прози в десять-одинадцятьроків. Це був такий ще дитячий порив: за два дні я хотів написати щось пригодницьке на кшталт «Пригод Гулівера». 

 

Щодо тата, він не те, щоб надихав, але вмів вчасно підсунути синові потрібні книжки. Дивився на мене десятилітнього й думав, яка література підходить для цього віку, потім так само й у чотирнадцять, і в сімнадцять. У принципі, з тринадцяти років я писав щось безперервно, примітивне й недоладне, а вже із сімнадцяти років намагався більш професійно ставитися до творчості, бо помічав, що виходить щось цікаве.

 

- Пам'ятаєте, про що були перші твори, як поетичні, так і прозові? Як змінювалася тематика з віком?

- Пам’ятаю, перші твори були справді чимось пригодницьким: безлюдний острів, на який потрапило п’ять-сім людей із розбитого човна й разом з ними песик Коллі. А поетичні проби – це взагалі було щось смішне, хоча, звичайно, не вульгарні написи на парті. Один деньхотів створювати комедійні вірші, а інший – уже щось серйозне. Міг годину писати шість рядочків, але мені вони здавалися чимось неперевершеним. Голова кипіла, думка працювала! Але вже через тиждень читав і думав: Боже мій, що це таке? І чим старшим ти стаєш, тим менше окропу в голові, зате більше вправності в самому тексті.

 

- Згадую досить сміливий і такий актуальний у роки Євромайдану вірш «Беркут». Які переживання відчували в той час? І що для Вас особисто значила ця поезія?

- Вірш про Беркут я написав не під час Майдану в 2013 році, а дещо раніше – у 2011. Уже тоді зустрічався з діяльністю беркутівців, наприклад, на мовному майдані. І одного дня написав про них вірш, який із часом ставав усе актуальнішим і актуальнішим. 29 листопада, за день до розгону, я на сцені Майдану під Стелою читав цю поезію. Було десь дві тисячі людей, беркутівці теж його мимоволі слухали.

 

Тобто поезія з історією, що стала однією з найбільш читаних мною (сотню разів із ним точно на публіці виступав). До Майдану люди стверджували, що у цьому вірші я занадто грубо висловлююся про беркутівців, а після Майдану казали, що цей вірш ще дуже м’який. Отож, поeзія лишилася такою ж, але суспільна думка загалом про Беркут і про цей вірш дуже змінилася.

 

- Пам'ятаєте ці рядки:

найщиріша війна – без присутності злості.

найсердешніші люди – серед нас.

Боже, врятуй переможців.

кохана, подай протигаз

Що для Вас було найголовнішою перемогою Євромайдану? І кого Ви вважаєте переможцями?

- Переможцем я вважаю буквально кожного, хто вийшов на Майдан, хто стояв, хай навіть день чи два. І, безперечно, Небесна Сотня - навіки наші герої. Проте на їхньому місці міг бути будь-хто серед тих, хто стояв у лавах сміливців. І ці люди могли б вижити, могли б так само говорити, що герої Небесної Сотні – наші вічні герої. А рядки я створив десь за тижденьпісля початку ескалації на Грушевського, де сам був активним учасником. Усю зиму нічого не писав, лише один вірш. Знаєте, не хотів ніяких метафор, порівнянь. Хотілося просто описати те, що я бачив. Вірш створив швидко, тому що все було перед очима.

 

- А як щодо лідерів Євромайдану? Що б Ви написали нинішній владі, згадуючи всі їхні гучні промови зі сцени?

- Бачите, є люди однієї фрази, одного виступу. Таким не обов’язково йти в політику.Наприклад,Парасюкі його перший виступ на Майдані, здається, 19 лютого. Це були необхідні слова, на які чекали всі люди. А Парасюк зараз – це зовсім інше. І так само багато політиків, до яких на Майдані ставилися негативно, вони виконували хіба функцію перемовин із Януковичем, із тодішньою владою. У певному розумінні, тодішній Євромайдан був найближчим єднанням політиків із народом. Це була демократія прямої дії. Кожного дня політики приходили на Майдан, а люди кричали, чи погоджуються з їхньою позицією, чи ні. Було класно. Зараз цього не вистачає.

 

- У такий складний для держави час літературне мовчання митця - це гріх чи своєрідний бунт проти злоби дня?

- Ні, не можна стверджувати, що, якщо митець мовчить, він грішить. Варто порівняти зі спортсменом, який тренується або травмований. Адже не означає, що він грішить, коли не їздить у цей час на змагання. Митець завжди творить, і навіть коли спить, бо через рік це може вилитися в роман. Гріх – це коли на тебе тиснуть і ти не висловлюєш протилежної позиції. Тому ми й цінуємо Стуса – це людина, що вела постійну боротьбу в умовахбезперервного тиску. Хоча й звинувачувати тих, хто замовк при радянській владі, теж не можна. Лише коли ти голосно про щось заявляєш, тоді твоя позиція оголена, тоді її бачить суспільство. Мовчанка ж не помітна. Мовчанка не відчувається в суспільстві, тому нею особливо не побунтуєш.

 

- Чи погоджуєтеся, що патріотизм – одна з найважливіших рис сучасного журналіста? Яку позицію, на Вашу думку, повинна зайняти так звана «четверта влада» в періодсьогодення?

- Це питання гостро стояло на Майдані: коли йде протистояння Беркуту з простими людьми, то чи має журналіст долучатися до другої групи, чи лишатися осторонь від протистояння й просто продовжувати висвітлювати події. Тож, чи варто бути журналістом-професіоналом, чи в певні моменти потрібно згадувати, що ти людина? Яку б позицію не зайняв той чи інший журналіст, за будь-яку обрану я б нікого не звинувачував, хоча особисто  робив вибір на користь долучення до активних дій, а не до продовження відео- чи фотозйомки, наприклад. Хоча й висвітлення – необхідне.

 

- Як уважаєте, наскільки довгий і тернистий шлях мають пройти національна література й журналістика, аби звучати лише українською?

- Зараз мене теж турбує думка, чи всі ці зміни мають бути поступовими. Багато російськомовних стверджує, що розуміють необхідність однієї, української державної мови, проте кажуть, що потрібен час. Але така позиція триває майже тридцять років, а це вже великий термін. Різні мовні квоти на радіо й телебаченні, зняття податків на українськукнижку мене повністю влаштовують. Я обома руками за них: треба потроху українізуватися. Українська література є українською, якщо вона написана українською, а російськомовнаавтоматично буде російською.

 

Наприклад, Світлана Алексієвич, яка отримала Нобелівську премію кілька років тому. Окей, вона білоруска, окей, народилася в Україні, але кожен росіянин має право сказати, що вона –ще один, шостий нобелівський лауреат саме російської літератури, оскільки інструмент її творчості – російська. Будь-яка мова – це інструмент, такий же інструмент, як цегла для будівельника, як тартак для столяра. І українська мова – це інструмент україномовного письменника, а японська – япономовного.

 

Національність - це одна площина, мова – зовсім інша. Для мене ця позиція схожа на історію з сучасною музикою:наприклад, Іван Дорн, гурт «Гриби», Ані Лорак, які співають російською. І майже кожен росіянин здивується: «Как «Гриби» с Украины? Это же русскийрэп». Тобто, в умовному Іркутську чи Магадані ніхто й не повірить в аргументи, що це якась там українська творчість, ні, з точки зору росіянина це лишe російський продукт. Так само як Квітка Цісик з точки зору українця – це не американська музика, а українська пісня.Із картинами, архітектурою – інша річ, оскільки мова не є їхнім інструментом творчості.

 

- В одному з інтерв'ю зазначали, що слем сам знайшов Вас. Нині досить комфортно почуваєте себе на сцені. Які ж емоції переживаєте під час таких дебатів?

- Слем дозволяє навчитися вільніше почувати себе на сцені: коли можеш зробити все, перестаєш соромитися. Нехай засміють раз-два, але ти тренуєшся ставати сильним, активним, співпрацювати з публікою. Якби слему не було, люди би продовжували читати свої вірші нудніше й не так цікаво. Слем допоміг як залучити певну аудиторію до літератури, так і відштовхнути її, бо багато хто прийшов на такі дебати й обурився: «Боже, це українська література? Така брудна й така брутальна!» Але слем дозволяє збити певний пафос на сцені.Ти починаєш інакше ставитися до своїх текстів: удома дві-три години пишеш увечері чи навіть уночі при свічі й за келихом вина, але коли потім читаєш зі сцени, то розумієш, що публіка налаштована на дещо інше. Так створюєш щось посереднє між низинним і вершинним.

 

- Ви створюєте музику для власних віршів. Як воно - бачити результат своєї праці в синтезідвох мистецтв?

- Це теж цікава штука. У принципі, для мене це були дві зовсім непоєднувані речі – тексти до пісень і сама музика. Хіба слова конкретної пісні спонукали до певного настрою музики. Таким чином вони поєднувалися цілісною мелодією. Це окремий вид мистецтва.

 

- Якою є Ваша місія як майстра слова, як музиканта й журналіста? Можете поділитися конкретними цілями на майбутнє?

- Місія? Мабуть, як і для кожної людини, створювати щось, що надихне інших, що буде теплим і близьким для когось іншого. Це майже як доміно: я скинув одну доміношку, дотягнувся до іншої, і так далі - люди починають падати один за одним, у сенсі - надихатися. І так безкінечно. Кожна людина, творча чи не творча. Слюсар може прийти додому й подумати: сьогодні я зроблю з двох металевих арматур троянду. Тобто в житті завжди є місце для лагідності. Це завдання дуже важливе для всіх.

 

- І на завершення, якою має бути муза справжнього сучасного українського митця?

- Це митець має бути музою для самої музи. Коли він надихається музою, тоді й муза розцвітає, бачачи, що митець надихнувся нею. Це взагалі двосторонній обмін.

 

Автор: Юлія Андряник

Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Читайте також

Завантаження...

Коментарі 0

Орфографічна помилка в тексті:
Щоб повідомити автору про помилку, натисніть кнопку "Відправити повідомлення про помилку". Ви також можете надіслати свій коментар.