• 06.11.2017 11:30

Самогубство, банда та їжа з смітників: колишній безхатько створив власний бренд сумок

Сашко жив на вулиці. Блукав вулицями у пошуках їжі, шукав її по смітниках. Думав про самогубство. Але відкладав його з дня на день.

 

 

– Cтрах був: як це так станеться, що я помру… – пригадує.

 

Йому було лише 17. Відтоді минуло 9 років. Зараз Сашко розвиває власний бренд Horondi і продає рюкзаки і сумки по всій Україні.

Як йому це вдалося – Сашко розповів «]]>Українській правді. Життя»]]>.

 

БАНДА ДІТЕЙ

 

Сашко Горонді жив з мамою і молодшим братом у Мукачево. Непогано вчився у школі. Мав друга-однолітка, з яким завжди гуляв. Коли хлопці були у 6 класі, їх "засмоктало" в місцеву банду.

 

– Таких малих недоумків, як я, заангажовували по суті в рабство, – пригадує Сашко. 

 

Банда складалася з дітей та підлітків. Їм подобалось бути членами групи, яку боялись у місті.

 

– Я почувався крутим чуваком, членом однієї з найобезбашеніших банд у місті. Ходив по місті і нікого не боявся. Ти міг підійти і вдарити навіть старших хлопців. Знав, що за це нічого не буде, – каже хлопець. 

 

У банді працювала «піраміда»: молодший носив гроші середньому, середній – старшому.

 

Де взяти гроші – твої проблеми. 

 

Хто міг, носив з дому, хтось позичав. Але зазвичай крали

 

Найстаршому в угрупуванні було близько 25. Коли він заводив сім'ю, виходив з групи, а на його місце ставав інший. Мукачево – містечко невеличке. Тому усі знали, чим займається колись хороший школярик. 

 

Знали про «захоплення» дітей і батьки, але не завжди до кінця усвідомлювали, що відбувається. Не розуміла усієї серйозності ситуації і Сашкова мама. Вона знала, що у місті є банда, яка займається хуліганством.

 

Постійно казала сину: «Перестань туди ходити!».

 

– Але не можна було просто так взяти і перестати, – розводить руками Сашко. – Я був настільки в тому зав’язаний…

 

ПРОСТО КІНЦЕВА ЕЛЕКТРИЧКИ

 

Людей, які намагалися вийти з банди, в найкращому разі – били. Тих, хто звертався до міліції, чекала ще гірша доля. Їм доводилось відкуповуватись від угрупування.

 

У банді Сашко пробув 5-6 років.

 

За цей час його вигнали зі школи. Перевели у вечірню, де збиралися такі ж відчайдухи. Одного разу Сашко стояв «на стрьомі», коли хлопці з його компанії вкрали у жінки сумку. Коли знімали гроші з вкраденої банківської картки, їх зафіксувала камера банкомату. Так і попались.

 

Сашка засудили на 2 роки умовно. Йому було 17.

 

 

На той час він уже давно хотів вийти з банди. Як і багато інших.

 

– Але не могли і не знали як… Жили у постійному страху… – пригадує Сашко.

 

За ці роки він не один раз тікав з дому на кілька днів. Просто подалі від банди.

 

– Я не мав виходу. Не міг бути більше в цій системі. Розумів, що з часом сяду. Ставав дорослішим, приходило відчуття, що я раб, що тут нічого крутого нема.

 

Колишні однокласники, друзі пішли вчитися, мали дівчат, чимось займалися, а я ходжу, дурю і обкрадаю людей, – каже хлопець.

 

Сашку було так погано, що він навіть хотів покінчити життя самогубством.

 

Одного дня хлопець не витримав: сів в електричку і втік до Львова. Юнак навіть не знав, чи Львів – велике місто. Це просто була кінцева станція електрички.

 

СТРАХ, ЯКИЙ ПЕРЕСЛІДУЄ

 

В осінньому Львові Сашко став безхатченком. Спершу ходив вулицями у пошуках їжі. Потім нишпорив смітниками. Познайомився з іншим безпритульним. Той порадив здавати речі зі звалища на ринку – за них платили.

 

Роботу Сашко шукати не став.

 

– Були стереотипи, страхи, що мене не візьмуть на роботу, бо є судимість, бо з Закарпаття. Чув, що люди говорять іншою, ніж я, мовою. Це теж закривало в собі, –розповідає хлопець.

 

До того ж, у Львові Сашко постійно боявся, що банда з Мукачево його знайде.

 

Коли було тепло, спав на вулиці. А з настанням холодів перебрався на площадку горішнього поверху одного з будинків поблизу залізничного вокзалу.

З іншими безпритульними практично не спілкувався.

 

 

Щодня відкладав самогубство на наступний день.

 

– Тримався відокремлено, жив у своєму світі і не знав, як з нього вийти…

 

Після трьох місяців на вулиці один безхатченко сказав Сашку про нічліжку. Там хлопець познайомився з іншим безпритульним, який розповів йому про "Оселю".

Було 19 грудня. День святого Миколая.

 

«ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ!»

 

«Оселя» – спільнота взаємодопомоги, частина міжнародного руху «Емаус». Це будинок у Винниках під Львовом, де під опікою живуть колишні безпритульні.

Їм дають одяг, їжу і роботу, допомагаючи повернутись до життя.

 

Усіх новачків в «Оселі» приймала Олеся Саноцька – співзасновниця організації. Розпитала Сашка, звідки він, розповіла умови проживання: жодного алкоголю чи наркотиків, потрібно працювати.

 

Сашка нагодували, дали новий чистий одяг. І одразу роботу – хлопець пішов відкидати сніг.

 

– Це було круто! Хтось із селян підходив: «О, новенький!». Хтось підколював, підтримував: «Все буде добре».

 

 

«Оселі» не вдається «витягувати» всіх. Багато мешканців спільноти повертались на вулицю.

 

– Я їх розумів, – каже Сашко. – Вони звикли до вулиці. Дехто казав, що не може вже жити, як всі.

 

Але не Сашко. Соціальні навички деформуються через півроку. Хлопець був безхатченком три місяці.

 

В самій «Оселі» Сашко прожив три роки: вивчав історію «Емаусу», ходив на терапію і заняття з особистого розвитку.

 

– Я був дуже замкнений і мовчав, як мені щось не подобалось. Психолог Таня Онучко допомогла мені відкритися і не закриватися перед іншими. Постійно радила не тримати все в собі.

 

Казала, що треба висловлювати свою думку, навіть якщо інші мовчать. Думаю, саме завдяки Тані я перестав боятись перечити директорам лише тому, що вони директори, – усміхається Сашко.

 

В «Оселі» він почав поступово відкриватись, висловлювати свою думку навіть у дрібницях.

 

Працював спочатку на перевезеннях у спільноті, потім – у соціальній крамничці, куди люди приносили свої речі на продаж, а виручені кошти ішли на розвиток «Оселі».

Згодом почав працювати на приватного підприємця і заробляти власні кошти.

 

«Хворів» модою, але коштовних модних речей собі дозволити не міг. Тому дуже хотів навчитися шити.

 

Тут у долю Сашка знову втрутилася Олеся. Вона запропонувала йому пройти курс з переобтягування меблів. «Оселя» замовила майстра, який вчив цьому охочих.

 

 

Сашко спершу не хотів залишати роботу, але Олеся переконала: «Іди і спробуй щось нове!»

 

– Це не було таке: я знаю, чого хочу і цілеспрямовано до цього йду, – розмірковує хлопець.

 

Ні. Мене скеровували люди, яких я зустрічав на своєму шляху. Мені було важко вийти із зони комфорту. Люди думають, що я сам себе збудував. Це неправда. Це робота людей, які мене постійно копали в дупу. І досі так роблять.

 

«ЯК КЛАСНО БУЛО Б ДОСЯГНУТИ ЧОГОСЬ СХОЖОГО…»

 

Перший серйозний копняк Сашко отримав від колишньої дівчини, яка жила по сусідству з «Оселею».

 

– Не вона мене кинула, я мав свої певні… Це був дуже крутий досвід. Вона мотивувала мене вийти із зони комфорту.

 

Тобто – з «Оселі». Там було добре. Про їжу, житло, комунальні послуги думати не треба, тому частина мешканців називала спільноту комуною.

 

Розрив з дівчиною дав Сашку поштовх до самостійності. Він поселився у соціальному гуртожитку у Львові, який для колишніх мешканців «Оселі» виділило місто. Це ряд кімнат у звичайному багатоповерховому будинку. Ще один перехідний етап між колишнім і новим життям. Тут мешканці мають роботу поза межами «Оселі» і кожен заробляє на своє утримання.

 

 

Ті, хто трудяться у соціальній майстерні гуртожитку, 70% заробітку залишають собі, а 30 – віддають. 10% – на комунальні послуги, 10% на нові матеріали для гуртожитку, і 10% – на сам осередок для безпритульних.

 

– І це більш ніж справедливо, – вважає Сашко.

 

До того ж, адміністраторка гуртожитку Віка  Міщук постійно приводила до мешканців людей з майстер-класами.

 

– Я дивився на них і думав, як класно було б досягнути чогось схожого, – пригадує хлопець.

 

ДИЗАЙН ІЗ ОБРІЗКІВ ТКАНИН

 

Сашко облаштував майстерню з переобтягування меблів у підвалі будинку. Модою хворіти не перестав. Маючи вміння і техніку, спробував почати шити одяг.

 

Але «не пішло». Хлопцю здалось, що це дуже важко. У майстерні Сашка валялись обрізки тканин, якими він обтягував меблі. Спробував пошити з них рюкзак. Вийшло. Рюкзак купили друзі за 100 гривень.

 

– Потім тому пошив, потім тому, – пригадує хлопець.

 

І тут знову втрутилася Олеся Саноцька. Вона переконувала Сашка виставити свої рюкзаки на гаражний розпродаж. Але хлопець противився.

 

 

– Я знав, що вони страшні. Вони і досі страшні, – сміється. – Вона тоді мене сварила: «Давай! Нічого не хочу чути! До гаражного розпродажу маєш пошити 10 рюкзаків!»

 

«Та я не зможу». – «Я сказала: ШИЙ!» Реально з криком. Я такий злий був на неї.

 

Але рюкзаки пошив. На розпродажі їх розкупили.

 

Олеся лише спитала: «Ну що?».

 

«Та нічо…» – усміхнувся Сашко.

 

Усі рюкзаки хлопець шив «на око»: без жодних викройок чи замірів. Йшов за уявою.

 

– На столі валялась купа тканин. Я прикладав один шматок до іншого і дивився: підходить чи ні. Так минуло два роки.

 

Взимку 2017 року завдяки своїй подрузі Наталі Панчишин Сашко виграв грант на 50 тисяч гривень і купив професійну техніку для шиття. А влітку наважився покинути основну роботу і присвятити себе повністю рюкзакам.

 

– Я б хотів попрацювати на якогось крутого дизайнера, побачити, як процес відбувається зсередини.

 

«МЕНЕ НАДИХАЄ, КОЛИ ЛЮДИ ВІРЯТЬ У МЕНЕ»

 

Сашко довго мовчав і не розповідав свою історію публічно. Наважився завдяки своєму оточенню:

 

– Мене переконували, що це потрібно тим, у кого може бути схожа ситуація, чи гірша, чи краща… От люди мають стереотип, що без вищої освіти чи без грошей нічого не можна досягти. Я вірю, що у кожного є талант. Ці люди в себе не вірять.

 

– А ти в себе віриш?

 

– Мене надихає, коли люди вірять у мене, – усміхається. – Зараз у мене є чітке уявлення, чого я хочу. Це розвиток Horondi.

 

 

У майбутньому Сашко мріє створити «Оселю» в іншому місті.

 

– Адже ціль «Емаусу» – допомогти людині віднайти сенс життя і дати дах над головою. Я відчуваю за собою відповідальність людини, яка прийшла з вулиці, яка зараз має мінімальну популярність і знайомства.

 

Я мав би створити таку організацію і дати поштовх поширенню таких центрів по всьому СНД. Бо в Європі в кожному місті таке є. Там влада це підтримує якщо не фінансово, то законами. А у нас у людей немає довіри навіть до таких фондів.

 

Наприкінці розмови наважуюсь запитати у Сашка, коли він припинив думати про  самогубство.

 

– Думки про самогубство зникли лише рік тому. Не знаю, чому вони були. Напевно, я не бачив жодного сенсу у житті.

 

– А зараз бачиш?

 

– Бачу. Якби не Horondi, не знаю, що було б. Я нікому цього не казав, але раніше я дуже часто тікав у гори чи інше місто на кілька днів, навіть коли уже жив сам. Ніби й проблем ніяких не було. А якась пустота була… А тепер її немає. Я відчуваю, що маю заради чого жити, що я не проста оболонка в цьому світі, яка ходить і робить звичайну роботу.

 

Ірина Андрейців, УП

Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Читайте також

Завантаження...

Коментарі 0

Орфографічна помилка в тексті:
Щоб повідомити автору про помилку, натисніть кнопку "Відправити повідомлення про помилку". Ви також можете надіслати свій коментар.