• 04.12.2017 11:28

«Насправді я – наркоман сцени», - волинська акторка

Ірина  працює актрисою лише рік, однак, каже, що готова вчитися та вдосконалювати сценічну майстерність. Роботу в театрі жінка поєднує з навчанням у Рівному та вихованням маленького сина Нестора.

 

 

Про початок акторського шляху, мрії та улюблені вистави сина Ірина Грошева розповіла в інтерв’ю виданню ]]>"Волинь Топ"]]>.

 

Хто така Ірина Грошева?

 

Жінка, мати, артистка.

 

Ти прийшла у Волинський драмтеатр порівняно недавно. Як тебе прийняв колектив?

 

Колектив прийняв мене дуже добре. І, взагалі, я хочу сказати, що колектив цього театру є чудовий. Тут багато людей різного віку: молоді, людей старшого віку, вони дуже гарно співпрацюють один з одним. Тобто є відчуття справжнього партнерства.

 

Чи не виникає протиріч між молодими акторами та «старою гвардією» театру?

 

Колектив людей творчих, як будь-який колектив, це дуже складний організм. Але коли люди правильно виховані, коли дотримуються субординації, коли правильно організована атмосфера в театрі, тоді таких питань і проблем між поколіннями не відбувається в принципі. Хоча я занадто молода актриса, щоб відповідати на такі питання, я ще не зовсім компетентна в цьому. Бо є такі питання, на які я, як молода артистка, ще не маю права відповідати. Тому що люди, які пропрацювали тут 5, 10, 15, 20 років, які присвятили життя цьому театру, можуть розповісти набагато більше, і вони знають це набагато краще, тому що у цій каші вони варяться все своє життя практично.

 

Ти навчалася на географічному факультеті СНУ, а зараз вивчаєш сценічне мистецтво у Рівненському державному гуманітарному університеті. Як сталася така кардинальна зміна зацікавлень?

 

Кардинальним, скоріше, був мій вступ у СНУ на географічний (посміхається). Тому що, взагалі, з 4-х років я танцюю. Сама я родом з Ківерців, і вся моя творча кар’єра розпочалася саме в танцювальному колективі – зразковому ансамблі «Мрія». Є у мене такі чудові викладачі Тамара Кушнірук і Марія Приймак. Саме вони мені дали в житті поштовх до творчості, саме через їхні руки я вперше відчула сцену. Коли я вперше вийшла танцювати з колективом, мені було 5 років, тоді я і закохалася у сцену.

Мені здається, в житті дуже багато залежить від педагогів. Мені в житті шалено пощастило зі всіма педагогами, які в мене були, це просто чарівні люди! Я завдячую всім, що в мене є, в першу чергу, Богу, мамі, а тоді вже всім своїм педагогам.

Акторство – це складна професія, важко бути актрисою?

Я поки що себе не позиціоную як актриса. Можливо, коли ти прийдеш через років 5-10 до мене, тоді я скажу, що я вся така богемна діва і артистка (сміється). Я тільки розпочинаю цей шлях. Це дуже важка професія, справді. Вона потребує дуже багато фізичних сил, шаленого психоемоційного навантаження, дуже багато праці душі. В акторстві потрібно тренувати душу для того, щоб потім був результат. Я не можу сказати зараз про якісь свої успіхи, я тільки вчусь. Але я вчуся з запалом, з захватом. Я дякую Богу, що я маю цю роботу. Я справді щаслива людина, тому що я наразі там, де хотіла би бути.

 

Що ти відчуваєш, коли виходиш на сцену?

 

Насправді я – наркоман сцени (посміхається). Знову ж таки, цей контакт з глядачем, він неймовірний, заради нього артисти виходять на сцену. Це не можна описати словами, це можна тільки відчути. Те внутрішнє, що у тобі відбувається, ці всі емоції – це щось надзвичайне, космічне, я би навіть сказала. Як я колись казала: я хочу жити на сцені, хочу вмерти на сцені, спати, їсти на сцені (сміється). Я хотіла це з дитинства насправді. Найнеймовірніші події в моєму житті – це коли я народила сина, і коли я вийшла на сцену. Здається, я знаю чому існую на цьому світі, і це прекрасно.

Взагалі, мій шлях до сцени був дуже цікавий. Перед тим, як йти в акторську професію, дуже велику частину свого життя я присвятила танцям, потім я була в модельній сфері в Анни Русінової і її батька, вони теж дали мені ґрунтовні знання. Потім я потрапила неймовірним способом у спорт завдяки моєму прекрасному педагогу з фітнесу та аеробіки Кренделєвій Венері Ульфатівні.

 

І ти за 25 років стільки всього спробувала?

 

Якось мене в житті метало туди-сюди (посміхається). До речі, танці були єдиною сферою життя, яку я ніколи не залишала, це була моя стихія. А коли мені було 14 років, я закохалася в іспанський танець «фламенко». Дехто називає його «танцем феміністки», хоча я абсолютно з цим не згідна (сміється). Це танець жінки, яка вміє по-справжньому кохати.

Акторство хоч і творчий фах, однак, досить часто актор є залежним від режисера, адміністрації театру, репертуару, від свого віку, типажу.

 

Як знайти свободу в цій сфері?

 

(посміхається) Оце я зараз точно тобі не скажу. Напевно вже, як я переграю 33 ролі, тоді я тобі про це розкажу. Мені здається, що кожен актор сприймає по-своєму бачення режисера, бачення того, що він хоче зіграти. Буває ти себе бачиш по-одному, а режисер тебе бачить зовсім по-іншому. Ну, звичайно, від зовнішності теж багато залежить, але в житті буває дуже по-різному – типаж в тебе один, а ролі тобі дають інші.

 

Яку роль ти мрієш зіграти?

 

Ну насправді дуже банально – я би хотіла зіграти Клеопатру, роль такої красивої, сильної жінки. Це банально, але чомусь вона мені завжди імпонувала. Подобалася мені завжди Есмеральда з «Собору Паризької  Богоматері».

 

Такі сильні жінки. Близькі тобі по духу?

 

Так, вони мені завжди були до душі (сміється). Інколи, можливо, я справляю не зовсім правильне враження (посміхається). Всі думають, що я така горда і зарозуміла особистість, хоча насправді ні. Зі всіма людьми ми різні, можливо, десь і є доля правди.

Звичайно, ще мені імпонує персонаж Маргарити в «Майстрі та Маргариті». Мені подобаються всякі такі відьомські штукенції. І характерну роль у п’єсі Карло Ґольдоні, це Мірандоліна.

 

Ніколи не думала знятися у кіно?

 

Думала насправді, але до цього ще треба дорости. Кіно – це великі міста, і, наприклад, зараз моє життя мені не дозволяє покинути все і виїхати у якесь велике місто, але на перспективу, я думаю, що це було би круто. Кіно це однозначно круто, якщо це якісь хороші ролі, а не банальні серіали, тому що якби було менше мила, було б нам краще жити, напевно, і люди в нас були би більш свідомі. Але, взагалі, так, я мрію зніматися в кіно і думаю, що в майбутньому моя мрія буде здійснена (посміхається).

 

Бажаю тобі, щоб вона обов’язково здійснилася.

 

Дякую.

 

Яка твоя улюблена актриса?

 

Дуже важко сказати насправді. В мене їх багато. Починаючи від Джини Лолобріджиди, Софі Лорен, Моніки Белуччі, також Фаїна Раневська, Марія Заньковецька – це наша перлина. Я нею просто захоплююся, це жінка-талант, жінка, яка мала неймовірне працелюбство. Це мої ікони, але це не всі, їх насправді дуже багато, тому що, взагалі, в нас у світі так багато талановитих і красивих жінок (посміхається). Навіть у тому ж самому Луцьку в різних сферах стільки багато різних талановитих дівчат, я просто в шоці, як чоловіки ще можуть, взагалі, про щось говорити і вибирати.

 

Що потрібно для того, щоб стати хорошою актрисою?

 

Щодо актриси, я не можу сказати конкретно, але можу сказати одне: якою б ти не була мегаталановитою, скільки би тобі Бог не дав дару, але якщо ти не будеш працювати, як кінь, то нічого не буде. Праця і любов до справи, якою ти займаєшся. Якщо ти її любиш, нею гориш, і будеш працювати, то все у тебе вийде, які б у тебе не були в житті обставини, що б не трапилося. Бо причини для того, щоб не зробити чи не змогти завжди знайдуться, треба шукати причини для того, щоб було, для того, щоб вийшло, щоб вдалось.

 

Є у мене педагог – заслужена артистка України Світлана Органіста – це моя хрещена мама в акторській, театральній справі. Саме завдяки їй я пізнала світ акторства. Я, взагалі, захоплююсь акторськими роботами цієї людини. Тепер вона є ще і режисером. Я би напевно багато що хотіла перейняти від неї. Вона для мене є живим близьким прикладом. Як каже Боженька: не сотвори собі кумира (посміхається), але насправді я нею захоплююсь. Бо це дуже талановита жінка, прекрасна матір. Я захоплююся її працелюбством – вона все своє життя присвятила театру. І в результаті нашої спільної праці вона ще стала моєю дуже хорошою подругою.

 

Ти ж граєш в її театрі, так?

 

Взагалі, все починалося з її студії-театру «Коло Лесі», яка, до речі, функціонує, наразі ми займаємося на камерній сцені нашого драматичного театру. Я сподіваюсь, що в майбутньому вона буде мати продовження і процвітатиме. Найбільша наша мрія – це створити репертуар Лесі Українки на Лесиній землі.

 

Леся Українка як драматург у на с є недооціненою, тому що ми знаємо її переважно за творами зі шкільної програми. На Лесиній землі могло би бути більше вистав за її творами. Це людина, яка створила геніальні речі, якою захоплюється увесь світ. Тому, мені здається, це було б круто зробити такий експеримент.

 

А ти сама як глядач часто відвідуєш вистави в Луцьку, в інших містах?

 

До нас, звичайно, я ходжу на вистави. В інших містах останнім часом мені не вдавалося, але я планую гайнути Україною, відвідати різні театри типу нашого, так і театр-студії, прихильником яких я є. Просто в мене є свої обставини – я ще у декреті, в мене дуже маленький син, і я думаю, як він трошечки підросте, то, може, разом з ним поїду (посміхається). Він у мене теж поціновувач театрального мистецтва, до речі. З півтора року він уже ходить в театр і дещо він зміг дивитися, дещо йому ще складно, але за кулісами він вже побував.

 

А яка йому вистава найбільше подобається?

 

З дитячого – це «Бременські музиканти». Він може дивитися її 150 разів, він шалений прихильник цієї вистави (посміхається). Він і вдома мені підспівує, приходить потім. Співати в нього є в кого, хоча я не співак, це в нього татові гени.

 

Як тобі вдається поєднувати материнство і роботу в театрі?

 

Та, напевно, як і будь-яка матір в нашому театрі (сміється). Знову ж таки кажу: бажання, якщо ти хочеш… Як і будь-яка матір, я картаю себе за те, що я не приділяю достатньо уваги і часу своїй дитині, а коли прихожу додому, то думаю, що недостатньо часу приділяю роботі, тобто в мене постійно дилема: там і там (посміхається). Насправді я би хотіла, щоби в моїй добі було ще більше годин, яких мені катастрофічно не вистачає просто на усе (посміхається). А так… не знаю, напевно, знову ж таки від любові – я шалено люблю свого сина і шалено люблю свою роботу, і наразі поки усе вдається. Якось дає Боженька сили на це все.

 

 

Ти зіграла Вовчицю у виставі «Химерна Мессаліна». Тобі близький цей образ?

 

Насправді я б не сказала, що він мені близький. Хоча, дивлячись, що таке поняття «вовчиця». Якщо це трактування в нашій виставі, то балет , ці тіні – це негативна сторона наших героїв, яка підштовхує їх на різні нехороші дії, я би так сказала, на різні інтриги, підлості, пристрасті. Я не прихильник цього всього (посміхається). Тому я не є вовчицею ось такою. Але якщо дивитися на вовчицю як на матір, як на годувальницю, захисницю свого роду, то такі ось сильні, материнські, прадавні сторони характеру цієї вовчиці мені близькі. Всім нам інколи хочеться повити на місяць (сміється). Коли ми перевтомлюємося, коли в нас купа якихось незалагоджених справ, здається, «о, Господи, я нічого не встигаю, відвезіть мене куди-небудь», то тоді так, мені хочеться повити на місяць (сміється).

 

Уяви, що перед тобою зібрався повний зал глядачів, і в тебе є кілька секунд, щоб сказати їм щось важливе. Що би ти їм сказала?

 

Я б їм сказала: люди ходіть у театр, бо це круто, і просто будьте щасливими, бо ми народжені на цій землі, для того, щоб бути щасливими і коханими.

 

Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Читайте також

Завантаження...

Коментарі 0

Орфографічна помилка в тексті:
Щоб повідомити автору про помилку, натисніть кнопку "Відправити повідомлення про помилку". Ви також можете надіслати свій коментар.