• 24.11.2016 09:00

«Гідність нації полягає у боротьбі за свою культуру», – фронтмен гурту «Тінь Сонця»

Здалося б, наскільки наше сьогодення дивне. Поки одна частина країни воює, відстоюючи своє право на життя в єдиній Україні, на іншій – протилежна реальність: люди одружуються, народжують, відпочивають та співають, слухають музику або ж творять її. І, погодьтеся, засуджувати когось – не маємо права.

Та є і такі люди, які, попри щоденні турботи та клопоти, намагаються поєднати приємне для себе та корисне для суспільства. Саме з такою людиною, вокалістом гурту «Тінь Сонця» Сергієм Василюком, Волинському інформаційному порталу вдалося поспілкуватися напередодні чергового концерту у Луцьку.

– Починаючи з 1999-го року, склад колективу «Тінь Сонця» неодноразово змінювався. Чи ймовірні зараз зміни у складі колективу?

– Розумієте, ніхто не може знати, що буде з нами завтра. Головне – щоби та справа, яку ми розпочали 1999-го, а потім ще з більшим запалом продовжили у 2003-му, радувала слухачів. Певною мірою, можливо, скажу непопулярну річ, але наш гурт, як футбольна команда, хто гарно себе проявляє і хто хоче грати за цю команду, той і грає. А «Тінь Сонця» – це не конкретний набір певних учасників. Нинішній склад називають «золотим складом», але ніхто не знає, що може трапитися. Тому не хочу зарікатися, але я би хотів, аби склад не змінювався. Все-таки найважливіша річ, як мені здається, той дух «Тіні Сонця», який присутній із першого по нинішній альбом.

– Чи підтримуєте Ви стосунки з колишніми учасниками гурту?

– Дивлячись, із ким. Із деякими спілкуємося, з деякими – ні. Спілкуємося зі скрипалькою Сонею Рогальською, з Кирилом Момотом – рідше, але спілкуємося. Костянтин Науменко – один із наших перших барабанщиків. Ми взагалі практично у нього записували альбом. Тому всіх, звісно, не перерахуєш. От Андрій Савчук та Анатолій Зіневич – автори музики до пісні «Вітер з гаєм розмовляє». Коли вони прийшли до гурту, то запропонували цю пісню саме для «Тіні Сонця», тому що по духу вона підходила. І навіть після того, як наші стежки розійшлися, хлопці не мають нічого проти, щоби ця пісня звучала саме у нашого гурту.

– Специфічний репертуар колективу згуртував навколо себе лише істинних шанувальників вашої творчості. Як вважаєте, краще, коли тебе впізнають усі, чи лише справжніх прихильників?

– Головне – робити ту музику, яку ти хочеш. А далі вже все залежить від того, наскільки вона відгукується у серцях слухачів, на скільки ти, мабуть, наполегливий і вправний не лише у написанні пісень, хоча це, мабуть, найважливіше, а й у плані подачі та зацікавленості цією музикою. Тобто, багато залежить і від зовнішньої роботи.

– Що ж до нових учасників гурту, які приєдналися останніми до складу «Тінь Сонця», як вони потрапили у колектив? Та взагалі, чи були знайомі з творчістю гурту до того, як стали його частиною?

– Розумієте, різниця між найстаршим учасником гурту та наймолодшим – майже двадцять років. Тому я не знаю, що слухав у дитинстві наймолодший – Олег.

Що ж до того, як нові люди потрапляли до наших лав, то в кожного нового учасника все по-своєму. Коли у 2014 одразу двоє пішли з гурту, то ми доволі швидко знайшли заміну на вакансії гітаристів – це от Андрій Карманович, який, до слова, був шанувальником гурту, та Іван Григорак – він грав до того у нас на бас-гітарі, але потім із певних причин ми призупинили співпрацю. Тобто, нових гітаристів тоді знайшли швидко.

Пошук бандуриста був складнішим. Олег Слободян – доволі випадково, буквально у тролейбусі в одній зі спільнот бандуристів у соцмережі «Вконтакте», знайшов наше оголошення. Якби не це, я не знаю, як все було би зараз. Розумієте, у нас часто бандуристи дивні – вони, таке враження інколи складається, що не вірять у свою справу, частина не хоче поєднувати свою гру і гру у рок-групі. Багато хто йде у капелу бандуристів і цим задовольняється. Олег на той час, коли ми його взяли, взагалі навчався на першому курсі консерваторії, але прогресував у професійному плані та дуже класно вписався у наш колектив.

Пізніше постало питання заміни Івана Григорака (гітарист 2015–2016 роки, – ВІП). Я тоді звернувся до свого старого друга, який привів свого знайомого Антона Которовича, до речі, вашого земляка – коріння у нього – з Волині, його батько – легендарний скрипаль Богодар Которович народився у Ківерцівському районі.

Великою удачею було також і те, що Антон, окрім вправної гри на гітарі, ще й хороший скрипаль. Ви вже могли бачити фотографії. Він уже декілька пісень грає на скрипці. Як бачимо, скрипка повернулася до нашого складу.

Тобто ми розстаємося з кимось із учасників і це прикро, водночас справа не стоїть на місці, можливо, навіть покращується. Та головне – у колективі грають люди, які хочуть грати. Адже частина тих, хто свого часу пішов від нас, створила свої проекти, зовсім не схожі на «Тінь Сонця». Ми майже не спілкуємося з цими екс-учасниками, але раді, що одні одним не заважаємо. І це, мабуть, правильно. Фанати ж мають зрозуміти, що група – це не обличчя конкретних музикантів, а певний напрямок. Тож, якщо вони закохані у конкретного музиканта, зможуть побачити його і в іншому проекті. Сам же музикант нікуди не дівається, але й музика гурту, який прихильники полюбили, залишається незмінною.

– Чимало нових прихильників колективу з’явилося після виступів на Сході. Розкажіть, чому вирішили поїхати туди з концертами.

– Взагалі, ще задовго до цих сумних подій у країні мені було важливо виступити на Сході. Хоча не буду приховувати, важливішими на певному етапі нашої діяльності були виступи у Західній Україні. Адже ми розуміли, що тут більше потенційних слухачів, та й оцінка Львова, Луцька, Івано-Франківська дуже вагома.

Тому важливо було пробитися тут. Але Схід завжди вабив тим, що там теж живуть українці, у яких така музика рідше з’являється на їхніх концертних майданчиках. Але, якщо порівнювати історію українського Харкова чи української Одеси, то я ризикну сказати, що ця історія не менш видатна, ніж історія українського Львова. Коли, наприклад, ми вперше виступили у Харкові у 2008 році, для мене це була величезна подія, адже там була така палка підтримка! Це був момент якогось такого єднання, можливо, зворушення. Не просто люди бігали, аби взяти автографи чи з проханням сфотографуватися, їм було вкрай важливо, що у них зазвучала така музика. Тому для мене ці всі міста є рідними українськими. Хоча дехто і вважає їх якоюсь іншою Україною, коли кажуть, що ця частина – російськомовна, а ця частина – україномовна. Я, як киянин, із цим не погоджуюся. Почнімо з того, що Київ вважають зоною україномовною, але ж насправді там до цих пір переважає російська мова. Я радий, що свого часу перейшов на українську, йшов проти течії доволі впевнено і збагачував український рок саме україномовними піснями та альбомами.

Звичайно, різниця ментальності між Києвом та Харковом чи Києвом та Одесою є, але, як на мене, ця різниця навіть менша, ніж між Києвом і Львовом. Тому знаєте, Україна – різноманітна, але все одно вона українська, і всюди можна зустріти людину, яка глибоко сприймає цю державу не просто як територію, що у 1991-му році стала незалежною і зараз її захищає. Ні, вона сприймає її як вистраждану перемогу історії української нації. Такі люди є в кожному куточку України. Тому, коли почалася війна, навіть коли ще почалася загроза сепаратизму у Харкові, Одесі, південній чи східній Україні, то я приїздив на тамтешні майдани, аби підтримати мітингувальників. Я дуже щасливий, що брав у цьому участь.

Що ж до виступів гурту, то мій перший акустичний концерт у Донецькій області відбувся вже у час війни. До того ж, ні у Донецьку, ні в Луганську гурт «Тінь Сонця» не виступав. У акустиці під гітару я сам виступав і в Донецьку, і в Горлівці, і в Шахтарську, у Маріуполі ще до війни. Але перший концерт нашого колективу був у Амвросіївці (Донецька область, – ВІП), тоді там ще стояли наші війська. Тому було дуже цікаво спілкуватися з мобілізованими хлопцями зі Східних областей, які не схвалювали ідей Майдану, принаймні тоді не схвалювали. Але вони захищають Україну. І, мені здається, ми дійшли до багато чого спільного.

Тож відтоді так повелося, що ми вирішили спершу їздити на Схід, аби українці там відчували, що вони нічим не гірші, що їх не забули. Ми відвідували прифронтові міста. Останні три роки постійно там даємо концерти.

– Після кільканадцятьох поїздок на Східну Україну, яка війна Вашими очима?

– Це дуже складне питання, але я можу сказати тільки так: там загинуло багато тих українців, яких нам зараз дуже не вистачає, як би це жорстоко не звучало, нібито я чиюсь смерть сприймаю більш боляче. Просто були хлопці з двома вищими освітами, які займалися просвітницькою діяльністю у своєму рідному місті, боролися та збагачували український світ проти «русского мира». Та, на жаль, у нас зараз така жахлива ситуація в країні, що тепер військовим бути вигідно через непогану зарплату. Але я хотів би відзначити, звичайно, і наших добровольців, і Збройні сили України, адже все-таки вони дали відсіч ворогу, наскільки змогли.

Якби ми втратили Харків, зізнаюся чесно, для мене це була би більша трагедія, ніж те, що ми втратили Донецьк. Безперечно, я хотів би повернути і Донецьк, і Луганськ, і взагалі – ми не повинні забувати про ті території, які втратили раніше, адже український національний простір тягнеться далі, ніж наші східні кордони. Знову ж таки, зараз хтось це може не сприйняти, назвати політикою, схожою на путінську. Але найгірше те, що мені інколи легше зрозуміти ворога, ніж наших людей, бо ворог мислить просто: де найбільше росіян чи російської мови – там найкраще може закріпитися Росія. Туди він і рухається. А ми в Україні навпаки продовжуємо асимілюватися, бо не вважаємо за цінне свою мову. Для багатьох немає різниці, якою мовою розмовляти, але Україна без української не відбулася би.

Мені дуже не хотілося б, щоби наша держава просто перетворилася на якусь проєвропейську територію, ментально дуже схожу на Росію. Відповідно, мені дуже важливо, аби і ті люди, які в мирній зоні, і ті, які воюють, все-таки плекали у собі усвідомлення, що нація повинна мати якусь свою особливість, свою ознаку. А мова – це не менш важлива річ, ніж державний прапор. Без неї немає сенсу, без неї ми вже в очах і Москви, і всього світу можемо виглядати сепаратистами. Для чого нам своя держава, якщо ми не проявляємо свого українського? Гідність нації полягає у боротьбі за свою культуру, у боротьбі за те, щоб тут нашому народові жилося краще, ніж у Польщі, Португалії, Англії чи Америці, щоби тут був наш дім. За це треба боротися. Вже пройшло чверть століття, але поки що дуже мало чого вдалося досягти.

Звичайно, є «Океан Ельзи», який збирає великі стадіони, це приємно, але, можливо, і від Вакарчука я очікував би більшого – більшої громадської активності. Якщо йому не хочеться бути депутатом – не потрібно, але він більш відома людина, ніж я, принаймні станом на зараз (посміхається). Тому він би міг дуже багато зробити для зміцнення України, але не в тому плані, що ми різні і маємо бути разом, а у тому, що у нас дуже багато спільного, і тому ми разом. Я це намагаюся робити, тому я їду на Схід і там ніколи не переходжу на російську, щоб комусь вгодити. Навпаки – я можу похвалитися тим, що Слов’янськ нещодавно нас проводжав повністю українською: і спілкуванням, і вигуками, не тільки «Слава Україні», а щирими нормальними вигуками.

– Сьогодні дуже часто можна почути таку думку, що військові гинуть даремно. Побачивши ситуацію на власні очі, яке ваше ставлення до подібних висловлювань?

– Те, що відбувається останніми роками на Донбасі, не зовсім схоже на війну. Взагалі, відносини між Україною і так званою ДНР, ЛНР та Росією, мали би будуватися по-іншому. Коли з прифронтових міст спокійно їздять автобуси в Москву – це зовсім не схоже на війну. Коли автобус у Крим рекламують у Київському метро, мені здається, – це вже не зовсім нормально. Тобто лінія фронту фактично не змінюється. Є якісь там рухи, але сьогодні місцеві жителі вже знають, коли будуть обстріли. Їх уже нічого не лякає. Наприклад, зазвичай о 22-ій годині – обстріл. Тоді населення трошки там переховується. А зранку люди натягують батути, гуляють мами з дітьми – ніяких проблем. Усі вже до цього звикли. Але ж паралельно з цим гинуть люди! То за що ж вони гинуть?

Звісно, не можна прибирати звідти нашій війська, адже немає ніяких гарантій, що російські і ДНРівські формування не підуть далі. З іншої сторони – для мене беззаперечним фактом є те, що київської влади реально на Донбасі ніколи не було. Тому ми і не могли проводити там нормальну проукраїнську політику. Якщо ми прагнемо зберегти унітарність країни, то треба проявляти якусь гнучкість і намагатися досукатися до тих людей, які живуть у складних регіонах. Інша справа, якщо це зовсім не можливо та безнадійно. Варто чесно собі у цьому зізнатися та піти на якісь кроки, схожі на федералізацію.

Можливо, буду непопулярний, але в Словенії є кілька містечок, у яких проживає небагато італійців. Ці міста – з особливим статусом. У Хорватії теж схожа ситуація. На острові Сардинія в Італії у маленькому районі є чимало каталонців і каталонську мову там використовують на рівні з італійською. Чи загрожує це сепаратизму Словенії, Хорватії чи Італії? Я не думаю.

У той же час, проукраїнські сили, до яких і я належу, перш за все, чомусь, вдаються до боротьби з російською та іншими регіональними мовами, але не мають успіхів у захисті української. Бо від того, що в Києві не буде регіональної російської, суттєво мовна ситуація не зміниться. Але, водночас, якщо ми розглядатимемо Берегівський район Закарпатської області або Герцаївський Чернівецької, то, якби ми не хотіли, але там тотальна перевага іншого етносу. Тож нам треба думати, як зберегти цілісність України, і в той же час бути готовими до діалогу з нацменшинами за умови, що вони визнають українську державність. Якщо ні, якщо це відверті вороги, то з ними варто вчиняти, як із ворогами – звільняти Україну від їхньої присутності.

– До Луцька Ви привезли новий альбом «Буремний край». Розкажіть про нього.

– Десять пісень, деякі з них – більш відомі, деякі – менш. Альбом переважно гітарний, у чомусь – більш симфонічний. За тематикою текстів – більш аналітичний, сучасніший. Тобто, це, передусім, роздуми про наше життя останні два–три роки. Якщо раніше «Тінь Сонця» будував символічний місток із минулого у майбутнє, то сьогодні це – усвідомлення того, що ми переживаємо просто зараз.

– Які плани після Луцька?

– Відразу – Львів та Івано-Франківськ, а потім – Дніпро і Кривий Ріг. Далі – за графіком.

Спілкувалася Любов ШЕКЕЛЬ

Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Читайте також

Завантаження...

Коментарі 0

Орфографічна помилка в тексті:
Щоб повідомити автору про помилку, натисніть кнопку "Відправити повідомлення про помилку". Ви також можете надіслати свій коментар.