• 17.08.2017 20:06

Фатальні наслідки гріховної любові у Луцьку в ХVI – ХVII століттях

Однією із сумних життєвих реалій, які об’єднують сучасний світ та повсякдення людей ХVІ–ХVІІ століть, є подружні зради. Прикро визнавати, однак навіть у богобоязливих століттях раннього Нового часу перелюб існував й часто, на відміну від демократичного ХХІ століття, призводив до фатальних наслідків.

Адюльтер в історичний період, про який нині йтиметься, іменували «чужоложеством». За нормами духовного права, на коханців чекало позбавлення приналежності до громади вірних чи, за наполяганням скривджено-зрадженої особи, – розлучення. Куди жорсткішими були постулати міського права, яким послуговувалися підвладні маґістратам міщани-майдеборчики.

Ієронім Босх. Сім смертних гріхів. 1475–1480 роки

Цікаво, що покарання городян-бідняків й багатіїв різнилися. Так, незаможних відступників од подружньої вірності часами морили голодом. Деколи карали через повішання чи виганяли за міські мури, позбавивши громадянства городянина й належних чеснот. Означена кара (баніція, інфамія) була не лише ганебною, а й психологічно важкою. Людину-вигнанця прирівнювали до мертвого, а поспільству заборонялося з ним спілкуватися. Зрадливі міщани-багатії могли відбутися сплатою кругленької суми.

Часами «декамеронівський» вчинок карали смертю – те була в праві вимагати особа, яку зрадили. Чоловікові містр-кат рубав голову мечем. Жінку привселюдно били батогами біля ганебного стовпа-пренґира й позбавляли шлюбного права. За нормами маґдебургії чоловік, який впіймав дружину з коханцем «на гарячому», мав право принаймні поранити чи й взагалі – вбити руйнівника сімейного щастя. Для того, аби убивство вважалося справедливим, законний обранець повинен був тричі в присутності свідків просити дружининого «друга» схаменутися і дати подружжю спокій.

Якби ж і це не спрацювало, а блудливі зустрічі коханців не припинилися – сім’янину випадала нагода безкарно позбавити суперника життя. Причому такий розвиток подій провокувала навіть безневинна розмова в будинку одного із вже вповні можливо колишніх коханців, домі іншого перелюбника чи на привселюдному місці – Ринковому майдані, до прикладу.

Хай вибачить мені ласкавий читач ймовірно зайву деталізацію, однак дуже вже курйозно звучить правове витлумачення випадків блуду, коли чоловік не повинен був карати дружину за пристрасть на стороні. Найперше – як сам з чужими жінками приємними, проте неналежними порядному міщанинові, справами займався.

У збірці норм маґдебургії «Порядок судів та справ міських права маґдебурзького в Короні Польській» (1630) з цього приводу влучно зазначалося, що «крук крукові ока не клює». Другий випадок прийнятної зради чоловікові – коли він сам для того бідолашній білоґлові підстави давав. Третій – якби з нею спільного житла не ділив, а нещасна горювала за милим, як за небіжчиком. Четвертий – зґвалтування. Далі щораз колоритніше – у тому випадку, якщо жінка рідного чоловіка з кимось іншим сплутала, втрапила в таку-от підступну пастку й запізно зрозуміла, що її ошукали. Врешті, коли після явної зради чоловік знайшов у собі сили пробачити і продовжував жити під одним дахом із неучтивою дружиною.

Цікаво, що у системі міського права ХVІ–ХVІІ століть існували навіть своєрідні розпізнавальні знаки, за якими викривали коханців. То були зустрічі в темних неосвітлених провулках, обіймання, поцілунки і часті побачення. Виявити непристойної поведінки людину можна було і за посмішкою. Уявіть лишень: посміхнулася якась славетна міщанка до війтівського слуги-симпатяги, йдучи до Покровської церкви, десь посеред міста його королівської милості Луцького влітку 1638 року – то відразу стали подейкувати, що соромітна вшетечниця вже коханця собі завела!

Лукас Кранах Старший. Христос і жінка, звинувачена у перелюбі, 1540-і роки

Не дуже поблажливим до казусів подружньої зради були і Литовські Статути (1529, 1566, 1588) – зводи правових норм, якими послуговувався шляхетський соціум Волині. Відповідно до постулатів, прописаних в останньому – Новому Статуті, чоловік, який впіймав двох “на вшетечності”, мав відвести їх до ґродського суду. Там разом із трьома свідками хтивого вчинку йому слід було заприсягнути про правдивість власних слів і просити урядників покарати злочинців “на горло”. Смертна кара й позбавлення шляхетської честі чекала на коханця, якщо би він убив законного чоловіка під час сутички. Зрадливу жінку в такому випадку теж страчували.

Подивімося тепер на конкретні випадки гріховних зв’язків, що трапилися на Волині та в Луцьку впродовж ХVІ–ХVІІ століть. Тим сюжетам навіть античний Луцій Апулей чи середньовічний Джованні Бокаччо мали б трішки позаздрити!

Ієронім Босх. Сад земних насолод, 1515 рік

Як чоловік над жінчиним коханцем змилостивився

Наші перші герої – лучани Ян Скурка і Гальшка Касперова були спіймані на ганебному вчинкові перелюбу квітневого вечора 1582 року. Місце для своїх інтимних зустрічей вони обрали вкрай неординарне – дім матері Гальшки. Вочевидь, коханці вважали, що до тещиної господи навіть дуже ревнивий чоловік не завітає. Сталося, одначе, навпаки. Луцький балвер (лікар) Каспер все ж навідався до злощасного будинку, втрапивши на найцікавіше. Відтак обурливо вхопив дружининого коханця й запроторив до замковов’язниці. Вирок був очевидним – скарання на горло. Аби порятувати собі життя Ян якимсь чином, вповні вірогідно – за грошову винагороду, заручився підтримкою поважних і знаних на той час в Луцьку людей. То були намісник владики Дмитро Григоревич, міський писар Боґуш Ванкевич та його колега із війтівської канцелярії Йосиф Андросович. Славетні міщани вчинили розмову із скривдженим чоловіком. Просили від імені спійманого Яна Скурки, аби той змилостивився і дарував злочинцю життя. Слова городян, вочевидь, були переконливими, адже скривджений Каспер таки забрав позов. Горе-коханець взамін обіцяв якнайшвидше покинути Луцьк і до міста ніколи більше не потикатися.

Заради коханої і втопитися не страшно

Долю іншої гріховної пари лучан-перелюбників у листопаді 1596 року вирішували урядники Луцького маґістрату. Тоді посеред Ринкового майдану в ратуші на виконання смертельного вироку чекали Станіслав Хрустель та Ганна Войтехова. Він – королівський підданий, лікар-балвер, виходець із соляного міста Велички неподалік Кракова. Вона – дружина луцького ремісника столяра. У часі судового процесу прояснилися обставини піймання коханців на перелюбі. Знаючи напевне про дружинині походеньки, столяр Войтех спочатку заручився допомогою міських слуг-сторожі та зичливого пана бурмистра. Потім о третій годині вночі подався до власної домівки. Тихесенько проникнув до господи, запалив вогонь і... побачив Станіслава у світлиці під лавою. Під ліжком в кімнаті знайшли черевики балверчика. А в постелі виявили пояс і шапку горе перелюбника. Очевидці розповідали про відчайдушні вчинки, на які Станіслава штовхало гріховне кохання до чужої дружини. Одного разу втяв собі середній палець на лівій руці “за здоровля” облюбениці. А через певний час взагалі до Стиру топитися ходив. Войтех декілька разів просив суперника облишити жінку в спокої. Спроби припинити зустрічі коханців, одначе, не увінчалися успіхом. Свою вину жінка спочатку вперто заперечувала. Лише складаючи присягу, Ганна, все ж, визнала розпусний інтимний зв’язок із Станіславом. Відтак обох, за нормами міської маґдебургії, належало стратити мечем. Цікаво й не зовсім зрозуміло розвивалися події далі. Жінку скарали, а от Станіславу вдалося лишитися живим.

Шляхетськії страсті

Прикрі випадки перелюбу траплялися і у шляхетському середовищі. Так, у листопаді 1621 року шляхетний пан Ян Різанович оскаржував на Луцькому ґроді негідну поведінку власної дружини Маруші. За слізливим зізнанням позивача, жінка втратила належний сором, бо перебувала у злочинному зв’язку із Дем’яном Вороничем. Образу підсилювало і те, що в часі перебування Воронича в посполитому рушенні (загальне ополчення шляхти в часі найбільшої військової небезпеки для країни), за його маєтностями доглядав саме Різанович. А замість подяки й грошової винагороди, як стверджував чоловік, у нього відібрали дружину. Ба більше – коханці милувалися при живій дружині Воронича Гальшці. На прохання припинити стосунки ніяк не реагували, а пан Дем’ян навіть чинив погрози позбавити здоров’я суперника. 19 лютого 1622 року обох засудили до страти. Заочно. Попри всю серйозність вироку, до суду злочинна пара навіть не з’явилася. Рішення ґроду, з огляду на це, було блискавичним – Марушу і Дем’яна покарали інфамією (позбавленням шляхетської честі).

4 березня із скаргою на свого чоловіка до ґродського суду прийшла уже Маруша Різановичова. Жінка розповіла урядникам про грабіжницькі шкоди свого законного обранця, які той заподіяв пану Вороничу. Далі більше – Різанович, за словами жінки, був ще тим п’яничкою і волоцюгою. Не соромився навіть підбивати свою дружину на сороміцькі зносини з іншими чоловіками. Бувало й так, що Ян, впившись, хотів продати Марушу в неволю чи обміняти за коня. Подальший розвиток подій, однак, засвідчив життєву мудрість іншої жінки – Гальшки Вороничової.

Чи була інтимна інтрижка між Марушею та Дем’яном однозначно судити складно. Диму без вогню, як то кажуть, не буває. Попри все, Дем’янова дружина того ж дня заперечила всі звинувачення стосовно негідної поведінки свого чоловіка. Підтвердила його чесне і добре ім’я. На цьому, власне, справа про перелюб у шляхетській сім’ї Вороничів і закінчилася. Варто внести певну рівновагу в характеристику сімейних взаємин людей ХVІ–ХVІІ століть. А відтак зазначу, що документи того часу промовисто розповідають і про щасливі шлюби. Одруження, які починалися не за батьківським примусом чи домовленістю. Стосунки, засновані на щирих почуттях. Звідси – благополучні сім’ї міщан і шляхти, заповіти із теплими словами на адресу милого чоловіка чи вірної дружини, записи із дарунками маєтків за учтивість порядність, турботу та щире кохання.

За матеріалами ]]>«Хроніки Любарта»]]>

Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Читайте також

Завантаження...

Коментарі 0

Орфографічна помилка в тексті:
Щоб повідомити автору про помилку, натисніть кнопку "Відправити повідомлення про помилку". Ви також можете надіслати свій коментар.