Петро Бойчук: Ми є конкурентами ВНУ

«…Після встановлення радянської влади мережа шкіл так розширилась, що в кадрах учителів відчувається гостра потреба. Щоб задовольнити цю потребу, в м. Луцьку відкрито педагогічну школу, яка вже працює з 19 грудня, в ній навчається 300 студентів…». Газета «Вільна праця», 29 грудня 1939 року.

Петро Микитович Бойчук народився у селі Радошинка Камінь-Каширського району Волинської області. Батьки – прості селяни, виростили трьох синів. Найстарший з дітей, Петро, після закінчення восьмирічної школи вступив до Володимир-Волинського педагогічного училища. Диплом із відзнакою дав право навчатися на фізико-математичному факультеті Луцького педінституту. Тут на третьому курсі одружився з однокурсницею Марійкою, і ця студентська сім’я донині зберегла міцність і взаємоповагу. У 22 роки очолив дев’ятирічку у селі Залісся Камінь-Каширського району. Перше, що вдалося зробити на новій посаді, – то за рахунок радгоспу відремонтував протікаючий дах школи. Згодом його запросили у райком комсомолу другим і надалі першим секретарем. Деякий період працював у ЦК комсомолу. Повернувшись на Волинь, обійняв посаду другого секретаря обкому комсомолу і був в одній команді з теперішнім міським головою Володимира-Волинського Петром Саганюком (їх так і прозвали: Петро І і Петро ІІ). У 1987 році пішов простим викладачем у Луцьке педучилище імені Ярослава Галана. Після курсів перепідготовки в Академії педагогічних наук СРСР у 1990 році його призначили заступником директора педучилища, тоді ж він захистив дисертацію кандидата педагогічних наук. І ось останні чотири роки Петро Бойчук керує закладом, що має серед різних нагород ще й високу відзнаку «Флагман сучасної освіти України». Останнє ж досягнення коледжу (реорганізованого 2003 року з педучилища) – диплом учасника Всеукраїнського видавничого проекту «України славні імена». Петро Микитович – заслужений працівник освіти України, нагороджений відзнаками «Відмінник освіти України» та «Василь Сухомлинський», має кілька монографій. Залюблений у свою справу настільки, що не бачить себе поза педагогікою. Як сам каже, здобути професію вчителя – це була мрія змалку.

– Мабуть, це перша вчителька Марія Павлівна заклала в мені те, що ніколи не вмирає – любов до дітей, до життя, до людей. Я стараюся це пронести гідно через свій життєвий шлях, якого, звичайно, вже пройшов немало. На посаді директора педколеджу я в першу чергу взявся за кадрове питання. Досвідчених викладачів багато, пенсійного віку багато, треба було залучати молодь, яка успішно закінчила магістратуру вищих навчальних закладів. І сьогодні у нас 50% – працівники 25-30 років. Але найбільшою гордістю є те, що у складі провідних кафедр працюють кандидати наук, а також у нас трудиться доктор, професор, член-кореспондент Академії педагогічних наук України Андрій Сергійович Нісімчук. Крім того, 29 осіб навчається в аспірантурах і буквально щомісячно повертаються люди із захисту кандидатських робіт. Ось у лютому захистилася наш викладач кафедри іноземної мови, зараз – ще одна викладач з напряму «дошкільне виховання» (у нас на Волині таких спеціалістів надзвичайно мало).

Чому я про це кажу з гордістю – тому що на сьогодні ми працюємо з підготовки фахівців на рівні з нашим національним університетом. По суті ми є для них трохи конкурентами, тому що готуємо молодшого спеціаліста на базі 9-ти класів, бакалавра – на базі 11-ти класів (на рівні з університетом) і, крім того, на базі молодшого спеціаліста – знову ж таки бакалавра на заочній формі навчання. У планах – будемо проходити акредитацію і ліцензуватися на ІІІ рівень. Є така мрія і є підтримка місцевої влади, щоб навчальний заклад доріс за статусом до ІV рівня акредитації. Але мало змінити вивіску, треба до цього підготуватися.

Та ми по суті до цього майже підійшли. З кадрами проблема найближчим часом буде вирішена, а матеріальна база чудова – корпус оновлений, у нас тепло і затишно, нові вікна, новий фасад, минулого року відкрили електронну бібліотеку, маємо 5 комп’ютерних класів, таких їдальні, банкетного залу, кав’ярні нема в Україні. Кілька днів тому гостював ректор Національного педагогічного університету імені Драгоманова Віктор Андрущенко і був надзвичайно здивований нашою базою і запрошував негайно входити у склад їхнього університету. Така ж пропозиція виникає з боку нашого національного університету, зокрема особисто від Ігоря Ярославовича Коцана.

Знаєте, добра справа – йти у склад. Але треба зберегти автономію, дух навчального закладу. Спеціаліст, який закінчив педколедж, із першого дня стає тою людиною, яка надзвичайно необхідна дітям. Кожен випускник прекрасно володіє комп’ютером, знає іноземну мову – англійську чи німецьку, він пройшов велику кількість годин із практики, озброєний методично і може не тільки працювати, а й вчити вже інших. Тому коли буде розбудова нашого навчального закладу в напрямку педагогічної академії або педагогічного університету у нас на Волині, ми обов’язково у складі залишимо педагогічний коледж, щоб розпочиналася підготовка з 9 класів і продовжувалася підготовкою бакалавра, у майбутньому – і магістра. Тобто навчання триватиме, по суті, 7 років, починаючи з 9 класів. Не треба шукати чогось додаткового аби ще десь навчатися, коли можна закінчити тут же.

Я відчуваю, і бачу, що педколедж має надзвичайно добрий авторитет серед молоді, серед батьків, населення нашої області. Щорічно у нас великий конкурс: минулого року на початкове навчання з іноземною мовою він становив на 1 місце 10,8, на інші спеціальності – 5-6. Цього року ми передбачаємо бум – згідно з моніторингом, 60% випускників 9-х класів хочуть навчатися у закладах І-ІІ рівня акредитації. Всі кращі діти області хочуть навчатися саме у Луцькому педколеджі. Тому конкурс може бути навіть у 30-40 абітурієнтів на 1 місце. Переживаємо, як це зробити, тому що Міністерство освіти і науки зробило трохи неправильно стосовно підготовки умов вступу у навчальні заклади. Якщо раніше ми приймали документи протягом місяця, то цього року дається всього 1 тиждень. Ви уявляєте, як то у приблизно 2 тисяч людей за 5 днів прийняти документи? Ми будемо створювати додаткові технічні комісії і, можливо, працюватимемо до 24 години, а то й пізніше.

Мені, як директору, залишається подякувати колегам – це надзвичайно дружний, згуртований, відповідальний колектив, більш як 60 осіб зі штатних 180 працівників – відмінники освіти України, дві третіх – викладачі з вищою категорією, 50 % викладачі-методисти. У нас є 6 заслужених працівників освіти або культури. Це гордість закладу. І директору тому легко працювати з одного боку, а з другого – треба завжди бути на висоті, відчувати пульс часу і стимулювати ріст викладача. Не забуваємо й про ветеранів, яких у нас багато, це наш «золотий скарб». Понад півтори тисячі жінок у нас навчається і працює, і оскільки це якраз дні вітань прекрасної половини людства, то я хотів би щиро поздоровити їх чотирирядковим віршиком:

Тож квітуйте дивоцвітом

На усі віки,

Усміхайтеся, радійте,

Дорогі жінки!

– З розказаного виглядає, що Ви успішні і в особистому плані (одна дочка – кандидат педагогічних наук і викладає у ВТУ, друга – очолює одне з відділень ПриватБанку, маєте вже двох внуків), і на роботі. Як кажуть, життя вдалося.

– Успіх визначається багатьма складовими, але те, що робота мені до душі, що сім’я мене підтримує, що маю прекрасних розумних діток, хороших внуків – то, мабуть, до цього часу означає немало. Хочеться й надалі, щоб доля складалася так, щоб бути з людьми.

– Отож, про майбутнє. Якщо б Вам запропонували очолити обласне управління освіти і науки, погодилися б?

– Цікаве питання. Я дуже здружився з колективом, у мене дуже багато планів з розбудови навчального закладу. То тут працювати – краще буде для колективу і навіть для розвитку освіти на Волині, бо ми ж готуємо кадри для всієї області. Тому я своє місце бачу саме у цьому навчальному закладі. Признатися, були такі пропозиції і не тільки очолити обласне управління освіти, а й і перейти в Міністерство освіти та Кабмін, і працювати заступником голови регіонального відділення ПриватБанку, і стати першим проректором університету. Але у мене є прекрасний наставник, колишній директор педколеджу Анатолій Іванович Гуловський, який усі рази досить серйозно переконував, що я потрібний цьому навчальному закладу. І тоді, коли Іван Васильович Дзямулич (у свій час очолював обласне управління освіти) рекомендував мене першим заступником до себе, у мене якраз було півроку до захисту дисертації і я просив дати можливість мені захиститися, а потім життя покаже. Я захистив дисертацію, зараз працюю над докторською.

– У розповіді про свою кар’єру, точніше – про роботу на комсомольській ниві, не згадувалося прізвище теперішнього голови облдержадміністрації. Ваші шляхи хіба не перетиналися чи не хочете просто афішувати своїх стосунків?

– Мене звела доля з чудовою людиною, Миколою Ярославовичем Романюком, коли я прибув з ЦК комсомолу на Волинь у 1975 році. Він тоді був першим секретарем Луцького міськкому комсомолу. Ми подружилися, бо вирішували спільні справи з виховання молоді, особливо міста Луцька. Так сталося, що потім наші дороги трохи розійшлися, і я надзвичайно задоволений, що Микола Ярославович очолює Волинську обласну держану адміністрацію.

– Ви вважаєте, що це був вдалий вибір?

– Не знаю, як для нього, але для жителів Волині надзвичайно вдалий. За цих майже 2 з половиною роки він здобув величезний авторитет. Я буваю в різних колективах, відчуваю по своєму колективу, як люди судять про його справи – він сьогодні лідер на Волині.

– Але ж змінюється влада, і багато хто каже, що Романюк не залишиться на своїй посаді, на котру вже поклали око інші люди. Де Ви як друг його бачите надалі: це мало би бути повернення до ПриватБанку або в іншу фінансову структуру, посада міського голови чи ще десь?

– Я б хотів, щоб Президент Віктор Янукович його призначив на теперішню посаду. Як він є лідером нашого краю, то годі шукати кращого. Але ж у нас політика часто відіграє неабияку роль, сьогодні доля вирішується так, а на ранок прокидаєшся – і все по-іншому. На мій погляд, Микола Ярославович все одно буде при владі. Стосовно міського голови, не думаю, що він буде балотуватися після голови адміністрації. Але ж незабаром відбудуться вибори до місцевих рад, і оскільки народ гарно оцінює його дії і людські якості, то я переконаний, що його оберуть депутатом обласної ради. А далі життя покаже – є надія, що він знову стане лідером уже у нашому місцевому законодавчому органі, тобто в обласній раді. Хочеться так прогнозувати, тому що у нього є стільки енергії і доброти. Можливо, він навіть задобрий інколи буває, та це його головна риса. Проте як доля поверне, важко сказати, це йому вирішувати.

– Досить багато керівників різних структур вийшли з верхівки комсомольсько-комуністичного середовища. Чому так сталося? Мусується усе ще думка, що партійні вожді нахапали грошей і купили собі посади та створили кругову поруку.

– Це можуть говорити ті, хто не знає цих людей. Чому сьогодні багато активних і успішних людей, які вийшли звідти? Вони не мали «спини», не мали грошей, але мали гарну голову на плечах і щось в голові. Їх ставили одразу у резерв на керівників, їх готували, кадровий резерв був настільки дієвий, що помічали дитину ще в школі, коли вона ставала зірковою – головою ради піонерського загону, головою дружини школи, далі – секретарем комітету комсомолу, секретарем райкому. Людина проходила всі щаблі роботи з дітьми, підлітками, старшокласниками, молоддю і доростала до керівника. Випрацьовувалося вміння спілкуватися, організовувати інших і воно у житті ніколи вже не зникало навіть у такому віці, як у мене. Хочеться йти вперед, працювати, як у нас казали, за себе і за того хлопця. Це хороший був лозунг, бо сьогодні звучить тільки «все для себе». Поганий той керівник, який думає, щоб йому було добре, а всім – якось там буде. Ні, коли буде добре колективу, де ти працюєш, усій області, усім людям, тоді й тобі стане добре.

Отак повиростали хлопці і дівчата, які сьогодні є успішними керівниками. Будь-якого члена обкому чи райкому комсомолу візьми на керівну роботу – на другий день здаватиметься, ніби він усе життя там працював. Він зразу вникає в справи, в колектив, стає активним і робота пожвавлюється. Чому ПриватБанк, який очолював Микола Ярославович, такий успішний? Та там же всі люди, які раніше працювали у комсомолі. Трішки перекваліфікувалися, стали чудовими економістами, і на Волині це один із найсильніших банків.А візьміть інші організації, де працюють комсомольці, – я багато можу назвати імен успішних людей.

– Одне маленьке уточнення. Ви пішли з впливової посади другого секретаря, аби стати простим викладачем у педучилищі (навіть не педінституті). Не віриться, що таке пониження після директорування у школі, роботі в ЦК і обласному комітеті комсомолу не стало наслідком якогось конфлікту. Що спонукало на такий крок?

– То був період перебудови, партія тоді не мала вже тої сили в керівництві, що раніше. І звичайно, треба було шукати те, що ближче душі. Мені ближче була освіта. На той час пропонували очолити відділ з праці Волинського облвиконкому. Я відмовився від цієї посади, бо хотів піти у свою стихію, стати вчителем. І мені пощастило, бо все таки став вчителем вчителів.

Кар’єра не була для мене важливою в житті. Конфлікту не виникало. Якщо вже абсолютно бути відкритим, то свого часу зіграли сімейні обставини.

Ви ж знаєте, Волинь – національно свідома область, немало людей пішло в Українську Повстанську Армію. У мене був такий прогресивний дядько, теж на прізвище Бойчук, якраз він і став вояком УПА. Ну і десь в архівах ці відомості збереглися. І коли настала так звана горбачовська чистка кадрів, пішло з посад багато партійних і комсомольських працівників. У радянських органах можна було мені працювати, тобто очолювати відділ з праці, але не в ідеологічних структурах. На той час я стояв у резерві на першого секретаря обкому комсомолу. Уже мав їхати на співбесіду, а Зіновій Степанович Ковальчук (перший секретар обкому компартії) викликав і каже: «Петре, не ображайся, бо дуже багато таких, як ти, у кого десь «там» родичі є, і от така ситуація». Ну, а посада виборча, зразу після того відбувся пленум, обрали інших. Я пішов раніше, не чекаючи конференції.

Я в душі не був із цим згідний, але я це ніде не афішував. Можна було після того, як почалися демократичні процеси, виступати на майдані і казати, який я хороший, що от мене десь там звільнили, що я такий націоналіст. Я цього не показував ніколи у житті. Я потрапив у свою стихію, вважаючи, що зроблю тут більше користі, ніж би потім казали: «Ти був у партійних органах». Ви знаєте, що пізніше сталося, і я був здивований, що наче передбачив вибір у свою користь.

– Ви готуєте, певна річ, кадровий резерв у коледжі. А чи бачите вже свого наступника?

– Звичайно, і готую не тільки на своє місце, а й тих, хто буде працювати заступниками директорів. Вони про це знають, і ми їх залучаємо якомога більше до організаційної роботи. Прізвища назвати не можу, бо навіщо? Колектив є колектив, а людина на мою посаду є, причому молодого віку.

– Педколедж не хоче входити до складу ні столичного, ні місцевого університету, а шукає власний шлях розвитку. Ваша мрія – педагогічний університет (або академія) як самостійна одиниця. Коли ж їй суджено здійснитися?

– А це може статися у недалекому майбутньому. Не так давно відзначали ми 70-річчя нашого закладу. Виступав Микола Ярославович Романюк і сказав, що на наступну річницю хоче бачити гуманітарно-педагогічну академію, але комунальної форми власності. Чому? Тому що у Європі це найкращі, найбагатші заклади, їх фінансування проходить на місці. Через це ми й так працюємо з кадрами. Можливо, не станеться це на 71-шу річницю, а от на 2011 рік при Божій допомозі на Волині постане такий чудовий заклад. Документи готуємо, маємо концепцію й обґрунтування діяльності.

Думаю, після мого інтерв’ю почує про це багато викладачів із національного й інших університетів, буде різна мова, але я хочу сказати, що на Волині не вистачає саме педагогічного навчального закладу. Був свого часу прекрасний педагогічний інститут, ВНУ готує прекрасні кадри, але не вчителя, тому що навіть нема записано «вчитель», а «філолог», «математик» і тому подібне. Невелика кількість у них практики і психолого-педагогічних дисциплін, методичної підготовки. Якраз педагогічний коледж їх має. У нас 8 видів тільки педагогічної практики, починаючи з позашкільної. На них дитина розкривається повністю як вчитель, вона має бажання йти до школи. Або з’ясовується, що дехто просто не зможе працювати у школі. Повинен бути такий виш, незалежно від того, хто ним керуватиме. Це треба зробити для розвитку освіти на Волині.

– А вистачає матеріальної бази для грандіозного задуму чи ще планується розширення потужностей?

– У нас велике гарне приміщення, яке складається з трьох корпусів, що починаються на проспекті Волі і закінчуються на вулиці Глушець. У нас 4 спортивних зали, прекрасна бібліотека, гуртожиток і так далі. Звичайно, цього трішки замало. Тому що у нас вчиться майже 2 тисячі студентів, і якщо ми переростемо у виш вищого рівня, то додасться ще десь до тисячі заочників. Розуміється, треба шукати нові корпуси або добудовувати існуючі. Місце є де розбудовувати, на вулиці Глушець можна прекрасний лабораторно-практичний корпус звести і додатково розмістити ще актові й спортивні зали, манежі, навіть цілий комплекс для відпочинку.

– А чи задоволені гуртожитком? Між іншим, серед торішніх надзвичайних подій у Луцьку згадується переполох у гуртожитку педколеджу через перевищення вмісту одоранту в побутовому газі. Тоді ж виконувач обов’язків начальника управління з НСЦЗ міськради Микола Радь вказав на неграмотні дії персоналу гуртожитку. Напевне, були якісь висновки зроблені.

– Паніка була серйозна, тому що всі кухні у гуртожитку працюють тільки на газі. Щодо неграмотності, то це не зовсім так, тому що кожен мешканець і працівник гуртожитку щороку проходить відповідний інструктаж. Мабуть, тоді на їхньому місці будь-хто міг би розгубитися: все-таки проживає там більш ніж 500 осіб.

Якщо ж взяти до уваги загальну думку, то гуртожиток – один із найкращих у місті. У нас там працює прекрасна студентська рада, 5 вихователів, які чергують й уночі, є ціла служба. Більшість бажаючих студентів (десь 83%) оселяються у ньому, інші ж доїжджають з Луцького району і Ківерців, частина дітей живе у родичів і на квартирах. Безперечно, гуртожиток ще старого «вагонного» типу і потрібно новіший, тому на майбутнє поряд із корпусом треба будувати сучасний гуртожиток.

– Говорячи за майбутню педагогічну академію чи університет, не можна оминути теми нових спеціальностей, наприклад, такої, як сурдопедагог. Саме за неї досить довго йшлося на початку каденції голови ОДА Миколи Романюка.

– Ми зараз маємо додаткову кваліфікацію «сурдопедагог», ці діти вчаться вже на третьому курсі, через рік матимемо їх випуск. Нещодавно була у мене розмова з губернатором і він поцікавився, як виконується наша домовленість. Минуло 3 роки, як Микола Ярославович зініціював таке питання. Я довго думав, як його вирішити, бо воно непросте. Університет відмовився від того, тому що окрему спеціальність треба спершу проліцензувати, відтак потрібні кадри, кандидати наук за даною спеціальністю, а їх же просто нема на Волині. Я не спішив, кажучи: «Миколо Ярославовичу, дам відповідь через три тижні». Прийшов потім до нього і сказав: «Я згідний тільки на те, щоб ввести як додаткову кваліфікацію». Бо ж дитині згодом важко буде знайти роботу, але коли вона матиме спеціальність вчителя початкової школи плюс сурдопедагог (а це включає і педагогіку, і психологію, і логопедію, і дефектологію, і так далі) , то це вже перспектива знайти собі роботу паралельно з основною. Частина викладачів читає у нас з університету імені Драгоманова (там є така спеціальність), а інша частина – з числа тих, хто працює у спецдитсадках. Таким чином виходимо із ситуації.

На майбутнє хочемо відкрити окремо українську філологію (напевне, з польською філологією), іноземну філологію, інформатику, образотворче мистецтво. На сьогодні снують такі спеціальності: «Початкова освіта», «Дошкільна освіта», «Музичне мистецтво» і «Фізичне виховання». «Початкове навчання» у нас з додатковими кваліфікаціями «вчитель іноземної мови (англійської, німецької)», «організатор роботи з учнівськими об’єднаннями», «вчитель інформатики», «оператор комп’ютерних систем», «сурдопедагог» і «хореографія». По бакалаврату на початковому навчанні маємо «вчитель іноземної мови», «вчитель інформатики» і минулого року відкрили «дизайнер».

Сьогодні потрібні паралельні спеціальності, щоб один вчитель мав 2-3 різні спеціалізації. Чому? Свого часу догралися до того, що був один вчитель біології, окремо вчитель хімії, фізики. Приходить молодий спеціаліст, а хімії всього на всього 4 години у школі. І він отримуватиме за свою працю 80 гривень. А що, він не може паралельно читати географію або біологію?

– Педучилище мало назву імені Ярослава Галана. Педагогічна академія носитиме чиє ім’я?

– Луцький педагогічний коледж відмовився від Ярослава Галана, і поки що ми над цим не думали. Спочатку треба зробити академію, а тоді заслужити ім’я.

– ЗМІ підмічають, що у коледжі ставиться акцент на українську мову. На міжнародному мовному конкурсі імені Петра Яцека серед переможців з-поміж студентів вишів названо студентів закладу. Крім того, на вашій базі відбуваються обласні олімпіади з української мови та літератури. Виглядає так, що тут намагаються перебрати на себе роль захисника рідної культури.

– Коли я зустрічаюсь з абітурієнтом, то запитую, яку оцінку він має з української мови. Якщо він називає 7 чи 8 балів, то це дуже мало. Щоб наша держава стала нацією, у першу чергу потрібна мова. Якщо на Західній Україні ми її не будемо розвивати, то чекати, що на Сході одразу стануть розмовляти українською, не варто. Це надзвичайно тривалий процес. Ми готувати будемо спеціалістів з української мови не тільки з числа волинян, але залучатимемо східний регіон за рахунок обміну не тільки студентами, а й абітурієнтами.

Оце така перспектива. Для чого? Тому що рідна мова – це мова батьків, вона вливається з молоком матері. Ми – патріоти свого краю, своєї держави, і відродження буде починатися звідси. Я, коли приїжджаю у Київ, де у міністерстві багато хто розмовляє російською, ніколи у житті не перейшов на російську мову. Сьогодні жоден студент, навіть якщо він закінчив російську школу, вже на ІІ- ІІІ курсі розмовляє чистою українською мовою. Основний напрямок у нас – національне виховання.

– Практику правової освіти, впроваджену у коледжі, заступник голови ВОДА Святослав Кравчук рекомендував запровадити у інших навчальних закладах. Тут існує кодекс честі окремо для викладачів та студентів. Мабуть, головною засадою у них є заборона хабарів. Про це явище у вищій освіті багато балакають, втім реальних здвигів не спостерігається.

– У нас є окремий предмет – правознавство. Але, крім того, ще 2 роки тому ми перші на Волині на загальних зборах прийняли серед навчальних закладів кодекс честі. Кожен студент знає – у нас хабарів як таких не існує. Коробка цукерок на свято теж розцінюється як хабар. Лінія така – чесне навчання, чесне заробляння оцінки. Ми вчителі, і хто ж повинен вчити чесності, як не педагог? Діти довіряють першому вчителеві більше, ніж батькам. Якщо ж вчитель буде діяти по-іншому (наприклад, каже, що лузати насіння на вулиці і смітити ним не можна, а сам, як мені розповідали про одного заступника директора у Луцьку, виходить на ганок і лузає), то це страшна школа. Щоб порушувався кодекс честі – таких випадків не зареєстровано у нас або я про них не знаю. Якщо дарують букет квітів на 8 Березня, це по-різному можна оцінювати, у тому числі як повагу до вчителя. Хоча, як я провожу екзамени, то попереджаю одразу: «Вибачайте, діти, але це ваші гроші, ви їх не заробили. Коли будете випускниками, матимете роботу, прийдете на зустріч з букетом, тоді я від нього не відмовлюся».

– Ви готуєте вчителів переважно для сільської місцевості. Водночас триває процес скорочення малокомплектних шкіл. Як ставитеся до такої міністерської лінії?

– Кожного року 2-3 школи зникає з карти. Чому? Тому що ставлення до соціальних програм у нашій державі не таке, як треба. Якщо нема соціальних програм, значить, нема народжуваності. Доля може бути різною, але все-таки моя позиція як людини, яка знає освіту тривалий час, така: хоч скільки дітей є у даному населеному пункті – 2, 3, 5, вони повинні здобувати початкову освіту у рідному селі. Хай буде 1 чи 2 вчителі, але в жодному разі з першого класу не переводити дитину в іншу школу, скільки б тих автобусів не давали. Початкова школа повинна бути у селі. Далі її можна оптимізувати, інтегрувати, робити в центрі, підвозити старших дітей. Я захищаю цю думку не тільки тому, що вчителі повинні мати місце роботи, але щоб і батькам було легше, і щоб дитину краще навчити, а не тратити час на дорог. І село залишиться тоді, коли у нім будуть школа, церква, клуб.

Розмовляла Ірина СЕМЕНЮК